Мобильная версия

Газета «Новости медицины и фармации» №10 (780), 2022

Медичні факультети університетів Нового часу

Авторы: Опарін О.А.
д.м.н., професор, завідувач кафедри терапії, ревматології та клінічної фармакології Харківської медичної академії післядипломної освіти, президент Української академії історії медицини, м. Харків, Україна

Разделы: История медицины

Питання університетської освіти в наш час нанотехнологій набувають особливої актуальності, оскільки отримана спеціальність, що відповідає всім сучасним вимогам, багато в чому стає справжньою путівкою в життя. Тому не випадково випускники престижних університетів світу одразу після закінчення навчання вже затребувані провідними світовими фірмами та корпораціями. У зв’язку з цим особливий інтерес становить вивчення питань історії формування університетської освіти, тому що без них неможливо виділити основні фактори, що вивели одні університети до числа провідних та найпрестижніших у світі, тоді як інші, незважаючи на численні зусилля, так і залишаються у хвості світових рейтингів. При цьому вивчення цієї проблеми ставить і кілька цікавих питань.

Так, якщо ми проаналізуємо рейтинги університетів світу, то побачимо, що практично всі вони вже протягом багатьох років ставлять на перші п’ять місць такі заклади:

- 1-ше місце: Оксфордський університет (Великобританія);

- 2-ге місце: Каліфорнійський технологічний інститут (США);

- 3-тє місце: Кембриджський університет (Великобританія);

- 4-те місце: Стенфордський університет (США);

- 5-те місце: Массачусетський технологічний інститут (США).

При цьому у списку 200 найкращих університетів однозначно лідирують заклади США, Великобританії, Нідерландів, Швейцарії, Німеччини, Канади, Швеції, Данії, Південної Кореї та Гонконгу, у той час як найкращий університет Франції — лише на 43-му місці, Іспанії — на 187-му, Італії — на 188-му, а найстаріші університети Польщі, Чехії, Португалії, засновані ще за часів Середньовіччя, до цього списку не потрапили взагалі, як немає у ньому й університетів Греції, Болгарії, Румунії, Сербії, Угорщини, Хорватії. Чому саме ці університети стали найкращими? Чому провідні позиції в цих списках не належать університетам Італії, Іспанії, Португалії, хоча саме там виникли одні з перших університетів Європи та світу, і вони ж домінували в епоху Відродження, маючи багату культурну спадщину античного та арабського світу? Чому країни, що знаходились під культурним впливом Візантії (Сербія, Болгарія, Київська Русь), не мали поняття про університети, тим більше про медичні факультети?

Вивчаючи це питання, учені зазначають, що провідні сучасні університети світу утворилися у християнських країнах, у яких домінує протестантський напрямок християнства. Тут варто відзначити, що протестантизм є провідним релігійним напрямом Південної Кореї, якому вона, до речі, зобов’язана тим, що вийшла на перші позиції за багатьма показниками рівня розвитку як освіти, так і науки та економіки. Гонконг донедавна був колонією протестантської Великобританії, увібравши всі основні принципи побудови її системи освіти.

Водночас у країнах, які відкинули вчення Реформації і залишилися в лоні католицької церкви (Іспанія, Італія, Португалія, Чехія, Польща), рівень університетської освіти, як свідчать рейтинги, є незрівнянно нижчим за університети протестантських країн. Університети країн Східної Європи та європейських республік колишнього СРСР, більша частина населення яких традиційно відносить себе до православного віросповідання (Болгарія, Румунія, Молдова, Греція тощо) і які не прийняли вчення Реформації, знаходяться у хвості світових університетських рейтингів. Цікаво також і те, що серед лауреатів Нобелівської премії з медицини (до речі, і з інших галузей науки також) однозначно лідирують вчені протестантських країн — США, Великобританії, Німеччини, Швеції, Нідерландів, Данії, Бельгії, у той час як учені з католицьких країн, зокрема Італії, лише двічі були удостоєні цієї премії (у 1906 і 1931 р.), і один раз — разом з Іспанією (1906 р.) [32, с. 317-329]. Чому ж саме протестантизм так успішно сприяв формуванню університетської освіти? І що інші країни, які також прагнуть сьогодні підвищення рівня університетської освіти, можуть взяти з такого успішного досвіду?

З огляду на те, що рівень медичної освіти є одним із базових для формування успішної системи охорони здоров’я взагалі, а та, у свою чергу, є одним із головних показників, що характеризують рівень розвитку суспільства, вивчення історії університетських медичних факультетів викликає інтерес, що виходить далеко за межі питань власне історії медицини.

Отже, щоб відповісти на ці питання, необхідно розглянути історію формування медичних факультетів університетів Європи. У своїй попередній роботі ми прицільно розглядали особливості формування, структури та викладання на медичних факультетах університетів епохи Середньовіччя [30]. Незважаючи на низку особливостей, характерних для тих чи інших країн, було встановлено кілька характерних принципових моментів. Основним із них є вкрай низькі рівні як викладацького складу середньовічних університетів, так і їх програм, що не містили практично жодних наукових уявлень.

При цьому статика медичних факультетів середньовічних університетів була обумовлена пануванням середньовічної церкви та її небіблейських догматів про безсмертя душі, поклоніння святим, владу священників, протиставлення віри та науки тощо, які, з одного боку, робили розвиток медичної науки та освіти неможливим у принципі, а з іншого — замінювали саме поняття науки та освіти проповіддю грубих забобонів у вигляді носіння амулетів і талісманів, поклоніння мощам, у тому числі й грубо сфабрикованим, використання заклинань, астрологічних прогнозів, ворожіння, уринотерапії тощо [27].

Таким чином, до початку XVI століття університетська система Європи являла собою загалом дуже сумне видовище. Велика Реформація, започаткована Мартіном Лютером у 1517 році, яка поставила собі за мету очищення церкви від численних язичницьких нашарувань, корупції та зловживань, розхитала традиційні підвалини середньовічної Європи, у тому числі й університетську систему освіти, що відтепер у країнах, які прийняли біблійне вчення Реформації, стала будуватися на нових позиціях і моделях.

Водночас країни, які відкинули вчення Реформації і залишилися під контролем папської церкви, отримали також нові принципи системи освіти в цілому та університетської зокрема, розроблені орденом єзуїтів, у відання якого папська курія віддає систему освіти в підконтрольних їй державах.

Отже, у XVI столітті починають формуватися дві основні моделі системи освіти: протестантська й єзуїтська. Епоха Реформації та Відродження була воістину переломною для системи університетської освіти, коли в запеклій боротьбі зіткнулися старе та нове, забобони та віра, фанатизм і знання, легенда і Біблія, святенництво та мораль, невігластво та просвітництво, астрологія й астрономія, алхімія та хімія.

«Реформація була перш за все Реформацією церкви, поверненням церковного вчення та церковного життя до їх первісних основ, джерел та норм і оновленням на цій стародавній та надійній основі. Потім вона мала загальнолюдське значення, світове та культурно-історичне значення та дію» [43, т. 3, с. 6].

Християнські церкви, що утворилися в цю епоху, отримали назву протестантських — як протест проти з’єднання язичницьких і християнських вірувань, що мали місце в середньовічній церкві, і проти з’єднання релігійної та політичної влади в єдиний «рука руку миючий» інститут. «Найвищим прагненням Реформації було відродження справжнього євангельського християнства, його очищення від спотворень та численних тлумачень» [23, с. 68]. Країнами, що прийняли протестантизм, є Великобританія, Німеччина, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Нідерланди, потім США, Канада, Австралія.

У нашій країні протягом довгого часу всіх людей, які не належали до православної церкви, вважали (а деякі часом і вважають) темними сектантами, але лише одне перерахування зазначених вище країн, що сповідують протестантизм (у вигляді лютеранства, англіканства, адвентизму, баптизму або методизму тощо), яскраво демонструє, що ці країни не тільки не є темними та сектантськими, а, навпаки, є провідними країнами світу як в економічному, так і в культурному та соціальному розвитку.

Особливо гостро ця боротьба під час Реформації торкнулася медицини, за яку як за галузь, безпосередньо пов’язану із впливом на людину й особливо значущу для людей, завзято боролася середньовічна церква, не бажаючи випускати її з-під свого контролю. Оскільки, впливаючи через неї на людину, вона краще, ніж через будь-що інше, тримала її у покорі.

Цей «час повстання проти схоластики сповнений драматизму, і, читаючи біографії, знайомлячись із творами енергійних людей, які рвали кайдани, що обплутували науку, ви побачите подвійну боротьбу, до якої вони були залучені. Одна відбувається в їх душах — боротьба психічна, трудова, що хвилює їх безперервно… Інша боротьба — зовнішня, що закінчується на вогнищі, у в’язниці» [7, т. 1, с. 225].

Причому «видатні діячі епохи Відродження, зокрема й лікарі, не тільки були учасниками боротьби, що перебігала поза ними, у суспільстві. Боротьба ця відбувалася з не меншою гостротою і в них самих. Несучи в собі тягар пережитків Середньовіччя, насилу долаючи їх і не подолавши їх до кінця, вчені-мислителі Відродження дорого платили за своє прозріння» [40, с. 166].

Показово, що історики педагогіки відзначають, що «влада папи пала від того, що прогнила й не могла винести світла науки» [43, т. 3, с. 2].

І якщо «християнська церква в першому, благодатному періоді своєму була дбайливою матір’ю-вихователькою народів, то потім вона стала жадібною і владолюбною володаркою» [43, т. 3, с. 5]. І тому «недаремно засадили у в’язницю Галілея: духовенство відчувало свіже ранкове повітря й передчувало розумову духовну грозу» [43, т. 3, с. 6].

Отже, протестанти висунули низку принципово нових положень педагогіки, які не тільки зруйнували всю середньовічну систему освіти, що відрізняється вкрай низьким рівнем навчання, доступністю для одиниць і призначену для поповнення насамперед потреб церкви, а й заклали основу всієї сучасної педагогіки провідних країн світу. Особливу роль у розробці цих принципів відіграли роботи Мартіна Лютера (1483–1546), Філіппа Меланхтона (1497–1560) і, звичайно ж, Яна Амоса Коменського (1592–1670), якого справедливо називають батьком сучасної педагогіки. Тут, до речі, необхідно наголосити, що Коменський був чеським протестантом, єпископом Чеської протестантської церкви, змушеним покинути свою батьківщину внаслідок тотальних гонінь єзуїтів, які захопили всю систему освіти Чехії після 1620 року. Що ж являли собою ці принципи протестантської педагогіки?

Принципи протестантської педагогіки

1. Глибокий і переконливий доказ необхідності загального навчання як одного з найважливіших засобів для благополуччя народів. «У школи слід віддавати не тільки дітей багатих чи знатних, а й усіх взагалі: знатних та незнатних, багатих та бідних, хлопчиків та дівчаток у всіх містах та містечках, селищах та селах» [21, т. 1, c. 111-112]. І це було проголошено Коменським в епоху феодалізму, коли переважна частина населення (селяни, ремісники) розглядалася панівною елітою як напівлюди. «Протестантизм вимагає, щоб школа була і стала освітнім закладом для різних знань, для того, щоб у школі та з неї отримували пристойну своєму званню освіту не тільки правитель, не тільки священник, не тільки дворянин, навпаки, й управителі та керовані, священник і мирянин, учитель і проповідник, суддя та лікар, чоловік та дружина» [43, т. 3, с. 13].

2. Обґрунтування та захист прав жінок на освіту, однакову з чоловіками. «Не можна уявити жодної достатньої підстави, чому б і слабку стать потрібно було б повністю відсторонити від наукових занять (викладаються вони латинською чи рідною мовою). Жінки також є образом Божим. Так само причетні вони до благодаті й царства майбутнього століття. Однаково вони обдаровані (часто більше від нашої статі) швидким розумом, що сприймає мудрість. Однаково їм відкритий доступ до найвищих положень, оскільки часто самим Богом вони закликалися до управління народами, до того, щоб давати найрятівніші поради царям і князям, до вивчення медицини, до інших справ, корисних для людського роду, навіть до пророчої діяльності та до того, щоб викривати священників та єпископів» [21, т. 1, с. 113]. Протестантизм робить жінку рівною чоловікові, тоді як католицтво вважало жінку підлеглою істотою [43, т. 3, с. 11].

3. Необхідність створення системи шкіл, що забезпечують широку різнобічну освіту юнацтва різних вікових груп. Саме Коменський став засновником понять початкової, середньої та вищої школи.

4. Створення стрункої системи дошкільного виховання, що покладається на батьків у родині. Ним уперше було показано й розкрито роль родини в системі дошкільної освіти. Він уперше показав, що саме в родині закладаються всі основні принципи виховання дитини, які школа може лише розвинути або продовжити.

5. Обґрунтування та розкриття призначення та ролі освіти в початковій школі рідною мовою. У ті часи акцент робився на латинській мові, яку не розуміла переважна більшість населення і навчання якою часто перетворювалося на просте зазубрювання матеріалу незрозумілою мовою, а також унеможливлювало аналіз вивченого матеріалу, тому що для цього не вистачало мовленнєвого запасу. Ян Амос Коменський писав: «Протягом багатьох століть існувала традиція, щоб те, що, на думку вчених, містить таємниці мудрості, викладати не зрозумілою народу рідною мовою, а іноземними мовами — латинською та грецькою, які тому повинні були особливо вивчатися. Це робилося для того, щоб сама мудрість залишалася привілеєм небагатьох, які мають доступ до її джерел. Ми ж, навпаки, прагнемо того, щоб мудрість стала, як і належить, надбанням всього людського роду, щоб вона розглядалася як право всіх людей і щоб усі могли користуватися нею» [цит. за 23, с. 108-109].

6. Рішуча боротьба з мертвим формалізмом середньовічної школи, що заповнювала уми учнів схоластичною філософією.

Це проголошувалося в той час, коли пануюча папська система ґрунтувалася на принципах схоластики, що обґрунтовувала в тому числі і її претензії на світове панування. Лютер та його послідовники прагнули очистити університети від схоластики та давно застарілих наукових уявлень та теорій [43, т. 3, с. 36, 37].

7. Розробка та використання системи навчання за принципом від наочного споглядання до розуміння досліджуваного, від розуміння до запам’ятовування та вираження в мовленні, від промови до вправи в дії; просування вперед від легкого до складного, від близького до віддаленого, від загального до конкретного [21, т. 1, c. 161].

8. Розробка принципів класно-урочної системи навчання, тобто навчання дітей у класах, а не вдома. Навчання разом з однолітками, як було показано Коменським, сприяє кращому засвоєнню матеріалу і водночас допомагає дитині адаптуватися у суспільстві.

9. Обмеження кількості часу, що відводиться щодня на навчальні заняття, і встановлення часу для відпочинку та відновлення духовних сил учнів на користь збереження їх фізичного та духовного здоров’я [21, т. 1, c. 150-151].

10. Пом’якшення шкільної дисципліни та перетворення шкіл із місць пригнічення та мучення учнів на місця радості для них.

11. Перетворення вчителя з суворого судді та ката, що карає дітей, на гуманного, уважного, найкращого друга дітей, основна мета якого — не вимагати і карати, а пояснювати [21, т. 1, c. 164].

12. Доказ необхідності перетворення всієї навчальної роботи школи та вчителя на виховну роботу з глибокою увагою до розвитку віри, моральних якостей та духовності учнів, необхідності дослідження та вивчення Біблії. «Усі люди, які тільки народилися, — прийшли у світ з однією і тією самою головною метою: бути людьми, тобто розумними істотами, володарями тварин, яскравою подобою свого Творця. Отже, всіх потрібно вести до того, щоб вони, належним чином увібравши в себе науку, чесноту та релігію, могли з користю пройти справжнє життя і гідно підготуватися до майбутнього» [21, т. 1, c. 112].

З огляду на вищенаведені принципи не дивно, що Реформацію підтримали всі прогресивні уми того часу [43, т. 3, с. 86], тоді як на боці єзуїтів виступали всі реакційні сили.

Принципи єзуїтської педагогіки

Причини створення ордену єзуїтів

Отже, коли велична хода Реформації руйнувала крок за кроком основу середньовічної церкви, остання створює орден єзуїтів як противагу великій Реформації, який був направлений на боротьбу з нею [5, т. 2, с. 264-265, 267] і який навіть очолив цю боротьбу папства [9, с. 159].

Найвидатніший фахівець історії Реформації, ректор Брюссельського університету професор М. Філіппсон (1846–1916) відзначав, що «єзуїти — це страшне суспільство, справжнє породження іспанського духу, настільки дивовижно складеного з войовничих схильностей та пристрасного релігійного фанатизму» [38, с.71]. «Світська спритність, запекла ненависть до єретиків і дисидентів, похмурий аскетичний містицизм і схильність до забобонів, — писав він, — стали провідними рисами єзуїтського братства» [11, с. 8].

«Член ордену повинен відмовитися від власної думки і бути завжди готовим слухатися католицької Церкви. Він повинен віддавати перевагу чернечому сану, безшлюбності і цнотливості перед шлюбом, шанувати реліквії і святі місця, здійснювати паломництва, поклонятися святим, вірити в індульгенції, дотримуватись установлених церквою ювілеїв, запалювати в церквах свічки та виконувати всі церковні обряди, справляти свята, дотримуватися постів та шанувати церкви та святі зображення. Він повинен схвалювати всі рішення та вчинки старших і сліпо дотримуватися всіх постанов і рішень церкви» [11, с. 15-16].

Одними з найголовніших цілей, які ставив перед собою орден єзуїтів, були підпорядкування та контроль усієї системи освіти Європи папством та виховання шляхом цього вірних йому людей. І тому вони по всій Європі, де тільки могли, засновували свої університети та школи, у яких наставляли юнацтво у вірності догматам державної церкви [10, с. 66-67]. Ця мета була обрана не випадково, оскільки єзуїти чудово розуміли, що силою дух свободи, викликаний Реформацією, зупинити не можна і для повернення середньовічної могутності папства буде необхідний тривалий процес поступової розбудови мислення та виховання юнацтва через систему шкіл та університетів. Для цього папство наділило орден єзуїтів найширшими привілеями, яких не мав жоден орден. До цих привілеїв належали звільнення єзуїта від мит, звільнення від суду церковних соборів і переслідувань із боку як світської, так і церковної влади — вони були напряму підпорядковані папському престолу, мали право повсюдно вести торгові справи та банківські операції, торгувати індульгенціями, і кожен член єзуїтського ордену міг навіть звільнити душу з чистилища [11, с. 22-23]. Зі свого боку, єзуїти своїм головним завданням бачили служіння папству, причому стверджували, що слава Божа є синонімом слави папства. Це єзуїти аргументували так: «Слава Божа рівносильна пануванню Всевишнього над світом, а оскільки церква пройнята духом Божим, то слава Божа рівносильна пануванню церкви (католицької) над світом. Але церква нероздільна з папою, а отже, слава Божа є синонімом слави папства, тому що папа, як намісник Господа, керує церквою, яка є посередницею між Богом і людьми. Верховна мета людини полягає в порятунку душі, а оскільки це досяжне тільки за допомогою церкви, то все людство має бути підпорядковане їй. Якщо церква ототожнена з папою, то влада над людством належить папі, видимому представнику Вседержителя неба та землі. Єзуїтський орден домагався «більшої слави Божої», а по суті, прагнув лише розширити до неосяжних меж папську владу. Вся діяльність, всі помисли ордену схилялись до невпинного служіння не Богу, а римській курії» [11, с. 69]. Єзуїти стверджували, що «папа має такий самий авторитет, як Христос, оскільки государ та його намісник скрізь мають однакову владу» [11, с. 141]. «Папа, — стверджували вони, — це душа церкви» [11, с. 142].

Отже, що ж являли собою орден єзуїтів і принципи його педагогіки?

Принцип побудови ордену єзуїтів

«Це устрій бойової армії, муштрування солдатів, вишкіл офіцерів; свободи немає в принципі… Усюди дисципліна, послух, єдність. Завдяки цьому військовому послуху церкви та ордену члени його зробили багато справ, у своєму роді великих, воістину надприродних, однак людство ніяк не зобов’язане їм подякою» [13, т. 3, с. 121].

«Члени ордену повинні забути своїх батьків, матерів, братів, сестер і все, що вони мали у світі, заглушити всі родинні почуття… Ідеалом цього вчення було цілковите зречення своєї волі і свого судження в усьому, що наказано начальником, сліпий послух, безумовне підпорядкування» [5, т. 2, с. 268].

Ці базові принципи були закладені засновником ордену єзуїтів Ігнатієм Лойолою, який, зокрема, висунув до членів ордену такі вимоги:

- «якщо церква стверджує, що те, що нам здається білим, є чорним, ми повинні негайно визнати це» [38, с. 74];

- «служити так, щоб негайно, без жодних вагань чи відмовок, наскільки це буде в їх силах, виконувати все, що теперішній папа або хтось із його наступників накаже заради користі душ або для поширення віри» [38, с. 68];

- «п’ятий розділ сьомої частини Постанов наказує абсолютно ясно послух папі без жодних застережень, навіть заради гріха, і наказує вчинити смертний або простий гріх, якщо начальник того вимагає в ім’я Господа Ісуса Христа або через обітницю покори; цей гріх може бути скоєний заради речей або заради людей, для яких вважається корисним, як для блага якоїсь приватної особи, так і для загального благополуччя» [38, с. 154].

Статут єзуїтів проголошує, що «сліпа слухняність вимагає, щоб людина перетворилася на труп, якому можна надати будь-яке положення, або на палицю, якою може керувати на свій розсуд той, хто тримає її в руках» [11, с. 31-32].

«Єзуїт зобов’язаний зовсім знищити свою особистість, свободу не тільки своєї волі, але також і своєї думки, він зобов’язаний, якщо можна так висловитися, абсолютно зникати перед наказом начальника, бути в його руках лише слухняним знаряддям, без усякої власної сутності» [38, с. 156]. Провідні єзуїтські богослови прямо писали: «Право пап позбавляти влади єретичних і непокірних государів становить догмат віри; монарх, позбавлений влади папою, — не король і законний государ. Якщо і після позбавлення влади він не хоче скоритися папі, то перетворюється на тирана, і перший зустрічний має право вбити його. Взагалі кожен має право вбити тирана, якщо цього вимагає суспільний добробут» [10, с. 368]. Єзуїтами були організовані численні вбивства провідних політиків того часу, зокрема правителя Нідерландів Вільгельма Оранського та короля Франції Генріха IV [10, с. 458]. Вони доводять до загибелі короля Португалії Себастьяна та позбавляють Португалію на 60 років незалежності [38, с. 97]. Так звані духовні вправи, розроблені Лойолою, які мав протягом усього життя періодично проходити кожен єзуїт, доводили людину до стану видінь і галюцинацій [11, с. 13].

Ця залізна дисципліна стала зрештою однією з причин падіння ордену. «Вбиваючи будь-яке особисте життя, всякий оригінальний прояв духу, він знищував саму можливість прогресу, затримуючи орден на такому розумовому рівні, який повинен був за необхідності знижуватися із піднесенням культури» [11, с. 28].

Тому єзуїтський орден справді став «темницею для людського розуму» [11, с. 29].

Філософія та мораль єзуїтів

Недарма з часом слова «єзуїт», «єзуїтство» стали загальними, оскільки система їх філософії відрізнялась величезним цинізмом і розрахунком. Наведемо деякі приклади цієї єзуїтської філософії, що коротко формулюється принципом «мета виправдовує засоби» [9, с. 159]:

- «публічна жінка має право вимагати плати, але не надто високої. Це стосується і дівчат, які таємно займаються проституцією. Але заміжня жінка не має права отримувати плату, тому що дохід з її проституції не входить до умов шлюбного контракту»;

- «плата, одержана заміжньою жінкою за порушення подружньої вірності, становить її законне придбання; але вона має дозволяти чоловікові також користуватися цим доходом» [10, с. 353];

- «якщо чоловік запитає перелюбницю, чи не порушувала вона шлюбу, вона сміливо може сказати: «не порушила», бо шлюб продовжує існувати»;

- «божа заповідь каже: не чини перелюбу. Однак здати будинок повіям можна, якщо не буде прямо зазначено, що будинок здається для влаштування в ньому притону»;

- «не потрібно надто суворо ставитися до обіцянок одружуватися, за допомогою яких спокусники так часто зваблюють дівчат. Якщо спокусник благородного походження, а зваблена — низького, перший вільний від будь-якої відповідальності; у цьому випадку дівчина була повинна від самого початку сказати собі, що дані їй обіцянки не мають жодної ціни» [1, с. 378, 379-380];

- «хто вступає у зв’язок з молодою дівчиною з добровільної її згоди, той не робить цим гріха, тому що вона владна розпоряджатися собою і кохати кого хоче» [10, с. 351-352];

- «можна бажати смерті свого ворога і радіти цій смерті з огляду на добро, яке може статися від цього» [11, с. 173];

- «якщо хтось має інтимні стосунки із заміжньою жінкою не через те, що вона чужа дружина, а через її красу і незалежно від факту її шлюбу, то в цьому немає гріха перелюбу» [11, с. 173];

- «дозволено кидати напризволяще дітей, якщо це необхідно, щоб уникнути ганьби і для приховування злочину» [11, с. 175];

- «кожен чернець має право вбити свою коханку, щоб вона не заплямила його честі» [11, с. 177];

- «питають, чи зобов’язаний суддя повертати хабар, піднесений йому однією зі сторін за вирішення справи на її користь. Відповідаю: він зобов’язаний повернути хабар, якщо справа, за яку вона дана, права; але якщо справа, за яку йому дали гроші або цінну річ, несправедлива, то він має право утримати хабар, тому що заслужив його».

До нашого часу дійшли детальні інструкції, розроблені єзуїтами, щодо входження в довіру до людей, отримання їх прихильності та привласнення їхнього майна [31, с. 283-312]. За гроші вони були готові не лише вибачити, а й виправдати та навіть обілити будь-який гріх. І тому не дивно, що як духівники єзуїти мали дуже велику популярність.

Із чого єзуїти починали свою діяльність

Виховні заклади вони засновували переважно так: приходили вдвох, утрьох або вчотирьох у якесь місто, були не в екіпажі і не в дорогому одязі, а пішки, босоніж, в убогому одязі і з таким жебраком, що кожен охоче готовий був подати їм милостиню. Вони не зупинялися ні в шинках, ні в багатих будинках, незважаючи ні на які запрошення, вирушали в богадільню або лікарню, доглядали хворих, особливо тих, хвороба яких була заразна і хто через це був всіма покинутий; тут вони займали найнижчі посади та виконували найнеприємніші обов’язки. При цьому вони не пропускали можливості закликати до себе кількох дітей і викладати їм читання, письмо і перші основи християнської релігії. Звичайно, вони нічого за це не брали, тому бідні люди дуже охоче доручали їм виховання своїх дітей. Незабаром все місто починало говорити про них, і кількість їх учнів зростала. Вони виявляли бажання взяти більше учнів, але при цьому вказували на тісноту приміщення; зворушені цим, багаті люди купували їм маленький будиночок для школи. Учні знову прибували, і, щоб виховання йшло успішніше, у місто приходили ще кілька єзуїтів [10, с. 134]. Згодом у місті з’являлися нові школи, а у великих містах — університети. Поступово через розгалужену систему шкіл та університетів єзуїти змінювали світогляд юнацтва, незримо формуючи в них свої погляди, філософію та сліпу покору папі.

Саме завдяки створеній ними системі освіти Реформацію в багатьох країнах, зокрема Литві та Польщі, було зупинено.

Особливості єзуїтської системи освіти

Зовні система єзуїтської освіти була дуже послідовною та красивою. Лойола навіть запроваджує вивчення фізики, теології, медицини, математики та правознавства в єзуїтських університетах [43, т. 3, с. 215-216].

Але за цим блиском ховалося кілька важливих моментів, які особливо помітні при зіставленні їх з принципами протестантської педагогіки та побудови системи освіти.

- Виховання в учнях честолюбства. «У протестантських школах не намагалися збуджувати честолюбство школярів. Навпаки, школи єзуїтів йшли у цьому напрямку набагато далі. У них кожен школяр мав спеціального конкурента, кожен клас розпадався на два табори, які змагалися між собою. Крім того, щорічно відбувалися змагання між окремими класами. Щомісяця учні писали твір на премію, і щомісяця проголошувалося ім’я переможця. Щорічно відбувалися іспити та розподіл учнів за успішністю, і, начебто всього цього було недостатньо, честолюбство учнів постійно спонукалося громадськими шкільними церемоніями, диспутами» [1, с. 367; 43, т. 3, с. 230-231; 11, с. 208].

- Виховання в учнях доносництва. Єзуїти «надавали не меншого значення релігійному вихованню за допомогою сповіді й особливо взаємному нагляду учнів один за одним у релігійних асоціаціях школярів... члени їх повинні були взаємно спостерігати один за одним і вказувати на періодичних зборах на свої помилки та провину. Вони були, таким чином, могутнім допоміжним засобом підтримки дисципліни. Звичайно, у цих союзах навряд чи могла виникнути тісна дружба. Але єзуїти і не прагнули розвивати подібних схильностей. Вони воліли користуватися учнями для шпигунства. Траплялося навіть, що вони давали хлопцю обіцянку вибачити йому провину, якщо він спіймає свого товариша на тому, що ставилося йому за провину. Учням навіть дозволялося доносити про те, що вони вбачають поганим у своїх учителях» [1, с. 367-368, 369]. Усе це «знищувало між вихованцями будь-який товариський зв’язок» [11, с. 209].

У протестантських школах, навпаки, доносництво вважалося пороком.

- Виховання любові до зовнішнього блиску та багатства. «У єзуїтських школах зовнішній блиск вважався настільки ж необхідним, як і розумовий розвиток. В єзуїтських інтернатах та пансіонах вони жили, як молоді дворяни або діти багатих городян» [1, с. 369, 370]. Ця атмосфера витонченості та розкоші особливо сильно діяла на студентів із бідних родин, які, будучи з дитинства закомплексованими внаслідок своєї бідності, тепер потрапляли наче в інший світ і були готовими на все, щоб тільки залишитися в ньому.

У протестантських школах акцент робився на моральному вихованні і формуванні простоти. «Християнство — це релігійно-моральна сутність людського життя. Католицизм був виключно релігійним християнством, і тому він заледенів як церква виключно духовенства. Моральний момент у ньому зовсім втратився. Тому Реформація мала в корені взятися за релігійно-моральну сутність, за цілісне християнство» [43, т. 3, с. 69]. При цьому протестантизм, на відміну від середньовічного вчення церкви, стверджує, що в радості немає гріха... «Господу Богу завгодно, щоб ти радів або сміявся від повноти» [43, т. 3, с. 12].

- Виховання сліпої покори. Засновник ордену єзуїтів Ігнатій Лойола вчив про три ступені слухняності: «Просто виконати наказ; волю начальника поставити на місце своєї волі та виконати її; найвищий ступінь слухняності — відмовитися від власного розуму, зробити судження начальника своїм і виконати наказ» [2, с. 18]. Ігнатій Лойола прямо писав: «Якщо церква стверджує, що біле є чорним, треба в це вірити: єзуїт повинен дивитися на старшого, як на самого Христа» [45, с. 434]. Для здійснення цієї мети Ігнатієм Лойолою була розроблена вже згадувана нами система так званих духовних вправ.

У єзуїтських навчальних закладах «самосвідомість вільної особистості знищується безумовно рабською покірністю, вимогою цілковитого самозречення та постійним «самоумертвінням» [43, т. 3, с. 221].

На тих, хто не бажав упокорюватися перед авторитетом ордену, єзуїти обрушували гоніння. «Дух гонінь вивів перед іншими державними установами на перший план поліцію, а в ній і заодно з нею — цензуру, заборони і спалювання книг. У 1540 році в Нідерландах з’явився «Індекс заборонених книг», і незабаром у Німеччині та Франції з’явились докладні закони про цензуру і друк, а в Італії, Іспанії та Португалії — із єзуїтами та домініканцями як рушійними важелями у вигляді суддів та шпигунів — вони дійшли найвитонченішої суворості» [43, т. 3, с. 97].

Паризький університет до кінця XVI століття «став спільником духовних судів, виганяв своїх більш ліберальних членів, підтримував цензуру театральних п’єс і книг і намагався видалити з навчальних закладів вчителів істинного гуманізму і всілякі книги... особливо Святе Письмо» [43, т. 3, с. 39].

У протестантських школах наголошувалося на тому, що поклоніння гідний тільки Господь і ніхто з людей не може контролювати волю та совість іншого. «Університети завдяки Реформації стали притулком та осередком свободи думки» [43, т. 3, с. 16].

«Протестантська свобода університетів виявляється в академічній свободі студентів, яка базується на праві та повазі індивідуальності; вона проявляється в дусі науки та поваги до неї, а також і особливо внутрішнього наукового університетського життя… звільненні наукового дослідження та знищенні схоластичної філософії та теології. Основний характер протестантських університетів становить академічна свобода, цей справжній життєдайний дух університету» [43, т. 3, с. 16]. «Вільна, індивідуальна, моральна людина, яка спирається на автономії розуму й совісті, — ось завоювання німецької Реформації» [43, т. 3, с. 8].

- Привчання до зовнішнього виконання релігійних обрядів. «Релігійна освіта, яка відігравала настільки велику роль у протестантських школах, зводилася в єзуїтських навчальних закладах лише до заучування напам’ять і короткого пояснення катехизису. Єзуїти вважали, що для довірених їх турботам дітей методичні релігійні вправи, регулярна молитва, регулярна сповідь, регулярне відвідування меси та недільних служб набагато важливіші, ніж викладання релігії. Отже, щодо цього навчального предмета вони дотримувались суто середньовічної точки зору» [1, с. 366].

Зовнішня форма виконання релігійних розпоряджень, без внутрішнього змісту та зміни способу життя, становила одну з відмінних рис середньовічної релігійності.

Зовнішнє благочестя в самих єзуїтських школах, колегіях і новіціатах приховувало обурливі гріхи [10, с. 240-247]. Засновник ордену єзуїтів «Тридентський собор затвердив середньовічний символ віри у всій його строгості; забобони підтримувалися у всіх напрямках та видах; у народах релігійна ревність доходила до дикого фанатизму; хитка мораль єзуїтів служила хиткості середньовічної моралі, і південноєвропейські католики внаслідок цього, як і раніше, із сильною пристрастю вдавалися як до дозволених, так і до недозволених чуттєвих насолод» [43, т. 3, с. 96].

«У католицьких країнах єзуїти заволоділи навчальними закладами та наповнили їх своїм вилощеним до блиску, але тісно обмеженим знанням. Збудження фанатизму на догоду римсько-католицькій церкві, палка ненависть до єретиків, навчання різних знань і мистецтв, позбавлене ґрунтовності та допитливості, муштрування латиною. Навичка до пристойності — ось той самий сліпучий блиск, який вводив в оману найобдарованіших протестантів» [43, т. 3, с. 99]. Тому не дивно, що, не отримуючи справжнього духовного виховання, а привчаючись тільки до виконання зовнішніх релігійних обрядів, «вихованці єзуїтів вдавалися до розбещеної розпусти і чинили вкрай аморальні вчинки» [11, с. 210].

«У протестантизмі ж богослужіння не становить вже особливої справи при інших справах, що відбувається у відомі години молитвами, ходінням до церкви тощо; людина служить Богу... не тільки в години молитви, але також і в той час, коли вона ділом і словом виходить на терени світського життя» [43, т. 3, с. 11].

Протестантизм проголошує, що не має бути різниці між світським і духовним, усе має бути духовним за своїм внутрішнім змістом [43, т. 3, с. 12].

«Реформація торкнулася як зовнішнього, так і внутрішнього життя всього народу; тому народ і був залучений до реформаційної боротьби» [43, т. 3, с. 17].

- Відсутність індивідуального підходу до учнів. «Протестантські школи зберігали певну частку індивідуальної ініціативи щодо застосування загальної навчальної програми. Тоді як в єзуїтських школах прагнули якнайповнішої одноманітності» [1, с. 366-367].

І це було не випадковим, тому що метою єзуїтського викладання і виховання було повне нівелювання індивідуальності особистості, внаслідок чого людина мала стати рабом ордену, який бездумно виконує всі його накази. Протестантські ж народні школи були покликані виховувати індивідуальну особистість, щоб вона була вихована та освічена для розвитку дарованого їй від Бога образу Божого [43, т. 3, с. 13]. Було відсутнім право на індивідуальність і у викладачів. «Викладання професорів кожної категорії було підпорядковане найсуворішим правилам до найдрібніших подробиць, причому заздалегідь були встановлені як тема, так і форма лекцій» [11, с. 207].

- Відсутність занять наукою. «Зрозуміло, що школяру, який став студентом, не пропонували поринати в самостійне дослідження і мислення. Єзуїтський університет завжди залишався лише школою; він ніколи не був науковою установою» [1, с. 371]. Єзуїти були покровителями наук та освіти, вони взяли під свій контроль всю систему освіти, навчаючи своїх учнів лише того, що могло сприяти зростанню могутності церкви та ордену [5, т. 2, с. 270-271]. Усі природничі науки виявилися практично взагалі поза їх полем зору або були підпорядковані застарілим уявленням Арістотеля і Фоми Аквінського [11, с. 204]. Вони виховували учнів, як сліпі знаряддя для виконання своєї волі, позбавляючи їх індивідуальності та здатності розмірковувати.

«Головне завдання єзуїтського викладання полягало в тому, щоб загальмувати вільний розвиток розумів і цілком підпорядкувати їх церкві; тому необхідно було вживати всіляких заходів до вигнання сумнівів, які могли зародитися в душах. «Ratio Studiorum» містить цілий список розпоряджень щодо цього; одне з них проголошує: «Ніхто не повинен без попереднього дозволу старших порушувати нові питання або висловлювати думки, не санкціоновані авторитетними авторами. Це стосується навіть предметів, які не зачіпають безпосередньо віру і благочестя; нікому не дозволяється висловлювати доктрини, що суперечать аксіомам світил науки та повсякденним думкам, що панують у школах. Всі зобов’язані керуватися думками найавторитетніших докторів та доктринами, установленими в католицьких академіях» [11, с. 211].

Єзуїти самі, без університетів, згідно з папським дозволом, присвоювали вчені ступені.

«Генерал та його делегати мають право давати академічні ступені професорам, які читають лекції в університетах; вони користуються тим самим правом щодо професорів, які читають курси поза університетами, після закінчення іспитів. Професори, які отримали найвищий ступінь від єзуїтів, мають одні права з тими, хто отримав ступінь від університетської влади. Професорам єзуїтського ордену дозволяється читати громадські лекції повсюдно, навіть в університетських містах. Якби ректор якогось університету наважився опиратися цьому, то він зазнав би відлучення від церкви» [11, с. 23].

Єзуїти та просвітництво

Справжня мета єзуїтів — «стежити за кожним рухом прогресу та викорінювати його шляхом гонінь» [43, т. 3, с. 211-212]. Третій генерал ордену єзуїтів Франческо Боргезе прямо казав: «Ми вкралися, як агнці, а керуємо, як вовки» [43, т. 3, с. 213].

«Єзуїти були не просвітителями, а гасителями розуму, ворогами науки, прогресу» [9, с. 160].

Єзуїти «не були шанувальниками народної освіти, тому що невігластво мас було для них вигідним, оскільки воно посилювало їх вплив та могутність. У статуті ордену погляд його на народну освіту сформульований так: «Не бажано, щоб простолюд і прислуга вміли читати і писати; тих же з них, які вже навчені грамоти, не слід вчити нічого більшого. Навчанням простонароддю і прислузі не слід займатися без згоди генерала, тому що нижчі класи повинні тільки в простоті душевній і з повною покірністю служити Господу» [11, с. 202].

Твердо стоячи на позиціях боротьби з просвітництвом, єзуїтські університети не тільки не займалися, а й переслідували будь-які спроби занять наукою, розуміючи, що це сприятиме формуванню у студентів самостійного мислення. І тому єзуїтські університети є в історії дивовижним прикладом відсутності по суті наукового напрямку діяльності. Єзуїти переслідували справжній розвиток науки. Так, вони були одними з головних обвинувачів видатного вченого Галілея [2, с. 42-43]. А «єзуїт кардинал Белларміно очолював папську інквізицію та підписав смертний вирок Джордано Бруно» [9, с. 160]. Ставлення єзуїтів до просвітництва висловлено таким твердженням: «Гіппократ, — каже св. Бернард, — вчить зберігати тіло. Ісус Христос — губити його. Мені кажуть: це шкідливо для шлунка, а це для грудей. Чи в Євангелії, чи то у пророків читали ви ці речі? Це тіло знайшло таку мудрість, а не божествений дух. Нехай стада Епікура дбають про своє тіло; що стосується нашого божественного вчителя, він навчає зневажати здоров’я». «До чого наука християнам? — запитує св. Даміан. — Хіба запалюють ліхтар, щоб бачити сонце? Залишимо науку Юліанам Відступникам». «Давні, — проповідує Петро Високоповажний, — багато досяглили в літературі, мистецтвах та науках: до чого послужила їм ця освіченість? Коли Істина втілилася, вона відкинула їх освіченість. Нехай замовчить людська пиха, коли заговорило слово Божественне!» «Що таке життя людське, як не подорож? Ми — мандрівники й лише проходячи, бачимо цей світ. Якщо на шляху ми зустрічаємо незнайомі речі, чи є сенс віддати себе в їх владу і звернути зі своєї дороги? А це й роблять люди, які присвячують себе науці: необережні перехожі, вони забувають мету своєї подорожі, вони не прямують до своєї вітчизни» [14, с. 171].

Тому невипадково на тлі цього мракобісся «майбутнє належало протестантській школі та протестантському університету, тому що вони мали неоціненну перевагу, яка, на думку єзуїтів, була, звичайно, недоліком: у них не було жодних обов’язкових навчальних посібників. Вони могли вільно розвиватися, вільно ставити перед собою нові культурні ідеали і, не зустрічаючи серйозних перешкод, засвоювати нові методи викладання, у той час як єзуїтська школа неминуче мала в кілька поколінь зачахнути, закам’яніти та застаріти. Коли видають закони для регламентації викладання у всіх деталях, його вбивають. Єзуїти не помітили цього вчасно, оскільки вони взагалі були не здатні зрозуміти цю істину. Вони не вірили у свободу — в цьому полягало їх нещастя і в галузі викладання» [1, с. 371].

Реформатори засновували бібліотеки, стверджуючи, що «всі, хто бажав і дбав, щоб у Німеччині піднялися та підтримувалися школи та мови, повинні пам’ятати, що треба не шкодувати ні праці, ні витрат на створення гарних бібліотек і книгосховищ, особливо у великих містах» [43, т. 3, с. 38]. Робився особливий акцент на тому, що в бібліотеках повинні бути й медичні книги [43, т. 3, с. 39]. Ці бібліотеки стали ще однією запорукою успішної побудови системи освіти в протестантських країнах. Меланхтон, один із провідних соратників і послідовників Лютера, будучи дуже освіченою і високоморальною людиною, зробив колосальний внесок у розвиток університетської освіти Європи. Зокрема, він приділяв велику увагу питанням розвитку та викладання анатомії [43, т. 3, с. 52]. Меланхтон, на відміну від єзуїтів, різко виступав проти релігійного фанатизму і в одному зі своїх творів писав: «Люди, які зневажають світські науки, не краще ставляться також до теологічних» [цит. за: 43, т. 3, с. 57]. На противагу цьому «у папській канцелярії єзуїти аж до наших днів керували книжною цензурою, склали обов’язковий для віруючих Індекс заборонених книг» [9, с. 160].

Засновані єзуїтами школи, нібито для освіти простого народу, в основному закривалися й «розпадалися, коли на територіях, керованих католицькими імперськими князями, до закінчення Тридцятирічної війни був відновлений католицизм, і, отже, втратився інтерес, якому вони зобов’язані були своїм заснуванням» [43, т. 3, с. 237]. Єзуїти сприяли «середньовічному схоластичному способу мислення та поглядам; вони зовсім не намагалися оживити релігійне почуття, маючи на меті ратувати не за релігію, а, скоріше, проти некатоликів; вони прагнули створити зі своїх учнів не людей, не громадян, не християн, а лише рабських членів свого ордену і з цією метою розривали навіть священні узи сім’ї та вітчизни і своєю системою таємного шпигунства губили будь-яку відраду юності та всяке найвище почуття; нарешті, їх вихованням породжувалися зарозумілість і презирство до інших людей, це було виховання фарисейства, найбільшої зарозумілості, що ховалася під зовнішньою смиренністю. Єзуїтська освіта позбавлена свободи, права індивідуальності» [43, т. 3, с. 236].

Роботи єзуїтів дійсно являли собою фактично класичну середньовічну схоластику, відтворюючи метафізичне мислення Середньовіччя [11, с. 232]. «Багато зовнішніх подробиць єзуїтської системи — диспути, драматичні уявлення тощо — живо нагадують Середньовіччя, і справді, єзуїтські колегії були лише сколком із середньовічних шкіл» [11, с. 204]. «Єзуїти дотримувалися, наскільки можливо, середньовічних традицій, духу та форми схоластики і комбінували її зовнішнім чином із гуманізмом; унаслідок цього мертвий формалізм мав стати головною характерною рисою єзуїтського викладання» [11, с. 203].

На завершення цього аналізу особливостей системи освіти єзуїтів і протестантів хотілося б навести слова видатного історика педагогіки К. Шмідта, що дуже добре відображають суть цих відмінностей: «Католицтво будує переважно церкви, тоді як протестантизм, навпаки, — школи» [43, т. 3, с. 13].

Закінчення у наступному номері