Мобильная версия

Архив офтальмологии Украины Том 8, №2, 2020

Підходи до лікування орбітопатії Грейвса: вчора, сьогодні, завтра

Авторы: Прусак О.І.(1), Іванюта Е.П.(2)
(1) — Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, м. Київ, Україна
(2) — Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Рубрики: Офтальмология

Разделы: Справочник специалиста

Актуальність. У статті висвітлено основні підходи до лікування пацієнтів з орбітопатією Грейвса, яка залишається актуальним питанням офтальмології та ендокринології, оскільки ця патологія впливає на якість життя, може призвести до втрати зору, що є медико-соціальною проблемою. Мета. Проаналізувати дані літератури відносно основних підходів до лікування пацієнтів з орбітопатією Грейвса, що були застосовані в минулому, та сучасні рекомендації European Group on Graves’ Orbitopathy Guidelines for the Management of Graves’ Orbitopathy (EUGOGO) (2016) і перспективи нових досліджень; оцінити переваги й недоліки кожного методу лікування. Результати. Підходи до лікування орбітопатії Грейвса змінювались з часом завдяки розвитку науки і глибшому розумінню етіології і патогенезу цього захворювання. Застосування кортикостероїдів, променева терапія, хірургічне лікування — основні методи, які використовують для менеджменту хворих з орбітопатією Грейвса, проте кожен з них має свої переваги і недоліки. Висновки. EUGOGO (2016) рекомендує поетапний підхід до ведення пацієнтів з орбітопатією Грейвса, залежно від її активності й тяжкості та впливу на якість життя пацієнта. Нині оптимального конкретного методу лікування не визначено, проте вивчення ефекту нових лікарських засобів і застосування комп’ютерного 3D-моделювання на передопераційному етапі видаються досить перспективними.

Актуальность. В статье представлены основные подходы к лечению пациентов с орбитопатией Грейвса, которая остается актуальным вопросом офтальмологии и эндокринологии, поскольку данная патология влияет на качество жизни, может привести к потере зрения, что является медико-социальной проблемой. Цель. Проанализировать данные литературы по основным подходам к лечению пациентов с орбитопатией Грейвса, которые применяли в прошлом, современные рекомендации European Group on Graves’ Orbitopathy Guidelines for the Management of Graves’ Orbitopathy (EUGOGO) (2016) и перспективы новых исследований; оценить преимущества и недостатки каждого метода лечения. Результаты. Подходы к лечению орбитопатии Грейвса менялись со временем благодаря развитию науки и более глубокому пониманию этиологии и патогенеза этого заболевания. Применение кортикостероидов, лучевая терапия, хирургическое лечение — основные методы, которые применяют для менеджмента больных с орбитопатией Грейвса, однако каждый из них имеет свои преимущества и недостатки. Выводы. EUGOGO (2016) рекомендует поэтапный подход к ведению пациентов с орбитопатией Грейвса в зависимости от ее активности и тяжести, а также влияния на качество жизни пациента. В настоящее время оптимальный конкретный метод лечения не определен, однако изучение эффекта новых лекарственных средств и применение компьютерного 3D-моделирования на предоперационном этапе представляются весьма перспективными.

Background. The article highlights the main approaches to the treatment of patients with Graves’ orbitopathy (GO), which remains a topical issue in ophthalmology and endocrinology, as this pathology affects the quality of life, can lead to vision loss, which is a medical and social problem. The purpose of our work was to analyze the literature data on the main approaches to the treatment of patients with Graves’ orbitopathy, which were used in the past, the current guidelines of European Group on Graves’ Orbitopathy (EUGOGO) 2016 and prospects for new researches, to evaluate advantages and disadvantages of each method of treatment. Results. Approaches to the treatment of GO have changed over time due to the development of science and a deeper understanding of the etiology and pathogenesis of this disease. The use of corticosteroids, radiation therapy, surgical treatment are main methods used for the management of patients with GO, but each of them has advantages and disadvantages. Conclusions. EUGOGO 2016 recommends a step-by-step approach to the management of patients with GO, depending on its activity and severity and impact on the quality of life of the patient. At present, the optimal specific method of treatment has not been determined, but the study of the effect of new drugs and the use of computer 3D modeling in the preoperative phase seems quite promising.

Ключевые слова

орбітопатія Грейвса; глюкокортикостероїди; променева терапія; декомпресія орбіти; тепротумумаб; комп’ютерне 3D-моделювання

орбитопатия Грейвса; глюкокортикостероиды; лучевая терапия; декомпрессия орбиты; тепротумумаб; компьютерное 3D-моделирование

Graves’ orbitopathy; glucocorticosteroids; radiation therapy; orbital decompression; teprotumumab; computer 3D modeling

doi: http://dx.doi.org/10.22141/2309-8147.8.2.2020.209922

Вступ

Хвороба Грейвса (ХГ) — це системне автоімунне захворювання, що характеризується інфільтрацією тиреоїдних антигенспецифічних Т-клітин у тканини, що експресують рецептори тиреотропного гормону (Thyroid Stimulating Hormone Receptor, TSH-R) [1].

Ця патологія є найпоширенішою причиною гіпертиреозу в США, частота якого становить приблизно 1,2 % (0,5 % явного і 0,7 % субклінічного); частіше зустрічається в жінок [2].

В Україні за 2007–2017 рр. поширеність тиреоїдитів на 100 тис. населення збільшилась у 2,5 раза (від 209,8 до 520,7 0/000), гіпотиреозу — у 1,7 раза (від 170,4 до 282,3 0/000), гіпертиреозу — у 1,5 раза (від 106,2 до 154,4 0/000) [3]. Середній вік пацієнтів з ендокринною орбітопатією становить 46,0 ± 13,8 року, переважають жінки (75 %) [4].

Гіпертиреоз — це форма тиреотоксикозу, для якої характерні надто високий синтез і секреція тиреоїдних гормонів власною щитоподібною залозою. Адекватне лікування тиреотоксикозу вимагає точної діагностики з повним розумінням етіології і патогенезу [2].

Патогенез ХГ пов’язаний з ураженням органа зору, при якому орбітальні фібробласти, які експресують високі рівні рецептора тиреотропного гормону (TSH-R), стають центральною мішенню імунної реактивності [5, 6]. В недавно опублікованих дослідженнях виявлено, що стимулюючі антитіла до TSH-R зв’язуються з TSH-R, який, у свою чергу, взаємодіє з рецепторами інсуліноподібного фактора росту (Insulin-like Growth Factor I receptor, IGF-IR) на поверхні тироцитів, орбітальних фібробластів [5–7]. Таким чином утворюється фізичний та функціональний сигнальний комплекс [5, 7]. Активовані фібробласти генерують багато прозапальних і протизапальних факторів, зокрема цитокіни: IL-1b, -6, -8, -10, -12 та -16; TNF-α; хемокін і ліганд CD40 (CD40L; CD154). Цитокін-активовані фібробласти синтезують гіалуронат та інші глікозаміноглікани, які збільшують об’єм орбітальних тканин [5, 6]. З часом зміни окорухових м’язів та орбітальної жирової клітковини минають стадії від набряку та інфільтрації до фіброзу і ремоделювання тканин, що клінічно проявляється проптозом та обмеженням рухів очного яблука [8].

Орбітопатія Грейвса (ОГ) — основний екстратиреоїдний прояв хвороби Грейвса, хоча тяжкі форми трапляються рідко (3–5 % випадків) [9]. Захворювання типово має дві фази: активну (запальну) і хронічну (фіброзну). В літературі наявні різні назви цієї патології: ендокринна орбітопатія, тиреотропний екзофтальм, тиреотропна офтальмопатія, тиреоїд-асоційована офтальмопатія, офтальмопатія Грейвса — Базедова, автоімунна офтальмопатія.

У недавньому великому дослідженні пацієнтів із ХГ M.L. Tanda et al. спостерігали: в 73,7 % — відсутність очних уражень, 20,2 % — наявність легкої та неактивної ОГ, 5,8 % — середньотяжкої/тяжкої та активної ОГ, а в 0,3 % — дистироїдної оптичної нейропатії [10].

Часто пацієнти приходять зі скаргами з боку органа зору при ОГ, не знаючи про захворювання щитоподібної залози, й офтальмолог є першим, хто може запідозрити зміни тиреоїдного статусу, рекомендувати консультацію ендокринолога для дообстеження і визначення діагнозу.

Згідно з рекомендаціями EUGOGO (2016), оптимальним є мультидисциплінарний підхід до лікування після ретельної оцінки активності й тяжкості ОГ та її впливу на якість життя пацієнта [9].

Клінічну активність ОГ визначають, користуючись спеціальною модифікованою шкалою Сlinical Activity Score (CAS), запропонованою Mourits et al. [11]. Наявність у пацієнта трьох ознак із семи, CAS ≥ 3/7, свідчить про активний процес (табл. 1).

За ступенем тяжкості розрізняють легку, середньої тяжкості та дуже тяжку (із загрозою для зору) орбітопатію Грейвса, згідно з критеріями, що подані в табл. 2, а також використовують шкалу NOSPECS [9].

Підходи до лікування

Захворювання, що характеризується асоціацією зоба й екзофтальму, в 1835 р. описав у «Лондонському медичному та хірургічному журналі» ірландець R. Graves. В молодої двадцятирічної жінки, крім тахікардії, збільшеної щитоподібної залози і нервозності, «...очні яблука були помітно збільшені, до такої міри, що повіки не могли зімкнутися під час сну і при спробі закрити око; коли очі були відкриті, білок очей можна було бачити в ширині декількох ліній навколо всієї рогівки» [12].

K.A. von Basedow у 1840 р. опублікував випадки хворих із типовими симптомами гіпертиреозу, згодом визначив асоціацію екзофтальму, серцебиття і зоба як «мерзебурзьку тріаду». Він розглядав гіпертрофію тканини орбіти як причину екзофтальму [13]. K.A. von Basedow запропонував використовувати мінеральні води, що містили йод і бромід, у лікуванні цього стану [14].

Майже два століття тому лікування офтальмопатії окремо від ХГ не проводилось. У 1942 р. Hertz і Roberts вперше використали радіойодотерапію при ХГ, а Astwood описав лікування захворювання тиреоїдним препаратом тіоурацил [14, 15].

Застосування кортикостероїдів при ОГ

У другій половині XX ст. з’являється чимало публікацій про застосування в пацієнтів із тяжкою ОГ кортикостероїдів [16–20]. Після проведеного лікування залежно від шляху введення (per os, в/в, субкон’юнктивально, ретробульбарно) спостерігали більшою чи меншою мірою виражені позитивні результати: зниження хемозу і запальних змін кон’юнктиви, зменшення проптозу, покращення очних рухів, зниження двоїння, підвищення гостроти зору.

Кортикостероїди ефективні при лікуванні ОГ через автоімунне походження процесу внаслідок протизапальної та імуносупресивної дії, включаючи порушення функції Т- і В-лімфоцитів, пригнічення функції імунокомпетентних клітин та пригнічення вивільнення медіаторів, зокрема цитокінів [21], а також зниження синтезу і секреції глікозаміногліканів орбітальними фібробластами [22, 23]. Проте недоліками цього лікування є можливі системні побічні ефекти та ускладнення: кушингоїдні зміни, діабет, артеріальна гіпертензія, неврози, загострення хронічних захворювань, остеопороз, виразкова хвороба, гірсутизм, катаракта, печінкова недостатність, рецидив захворювання при зниженні дози препарату [24–26].

Місцеві ін’єкції кортикостероїдів мають менш виражений клінічний ефект порівняно з системним уведенням, згідно з результатами дослідження C. Marcocci et al. (1987) (25 % порівняно з 60 %), але побічні ефекти також менш виражені та включають періокулярний біль або дискомфорт після введення ліків, поодинокі кон’юнктивальні крововиливи, підвищення внутрішньоочного тиску, фіброз сполучних тканин.

Частота і тяжкість вищезазначених ускладнень залежать від дози, шляху введення, тривалості лікування та ін. Тому в кожному конкретному випадку залежно від тяжкості й активності ОГ, а також анамнезу пацієнта і наявності супутньої патології необхідно індивідуально добирати схему лікування і шлях уведення кортикостероїдів.

Променева терапія ОГ

Використання променевої терапії ОГ є ефективним завдяки неспецифічній протизапальній дії, пригніченню лімфоцитів, які інфільтрують орбіту, зміні співвідношення Т-хелперів/Т-супресорів, зниженню вироблення глікозаміногліканів орбітальними фібробластами [28–30].

Donaldson et al. першими застосували опромінення лінійним 4–6 мВ прискорювачем у групі пацієнтів (n = 23) із тяжкою ОГ, після чого відзначили добрі та відмінні результати лікування в 15 пацієнтів (65 %) [31].

У низці досліджень кумулятивна доза становить 20 Gy, фракціонована на 10 доз протягом двотижневого періоду, щоб зменшити виникнення можливих ускладнень — радіаційно-індукованої катаракти, ретинопатії, ураження зорового нерва. Проте найнебезпечнішим є ризик канцерогенного ефекту, який, згідно з даними опублікованих досліджень, становить близько 0,3–1,2 % [30].

Хірургічне лікування ОГ

Хірургічне лікування включає реабілітаційну хірургію і декомпресію орбіти при дуже тяжкій ОГ, що супроводжується дистиреоїдною оптичною нейропатією або ураженнями рогівки і стає загрозою втрати зору. Тому розвиток хірургічних методів декомпресії як невідкладної допомоги такій категорії хворих ішов паралельно з розвитком консервативних методів, що дозволяло досягти позитивних результатів значно швидше. В основі хірургічної декомпресії лежить принцип зменшення об’єму м’яких тканин орбіти (жирова декомпресія), збільшення доступного об’єму в орбіті (кісткова декомпресія стінок орбіти) або їх комбінація.

Загальний хірург Dollinger першим у 1890 р. провів декомпресію орбіти через боковий доступ, описаний Kroenlein роком раніше. Проте ця операція не отримала значного поширення через косметичні аспекти — помітні шрами [33].

Майже через сорок років по тому, в 1929 р., віденський отоларинголог Hirsch описав 56 випадків видалення дна орбіти. Двома роками пізніше американський нейрохірург Howard C. Naffziger повідомив про видалення верхньої стінки орбіти транскраніальним доступом [34].

Медіальну стінку було вперше видалено після етмоїдектомії Kistner у 1939 р. Комбіновану двостінкову декомпресію (медіальна стінка + дно орбіти) трансантральним доступом здійснили наприкінці 50-х років XX ст. Walsh та Ogura, а Kennedy — у 1990 р. із застосуванням ендоскопічного обладнання.

Офтальмологи, починаючи з 80-х років XX ст., проводили декомпресії медіальної стінки та дна орбіти спочатку з використанням трансантрального доступу, а потім і трансорбітального.

У 1981 р. McCord запровадив підхід «розмахуючи повікою» з бічною кантотомією та кантолізом та подальшим вивертанням нижньої повіки, щоб розширити надріз у нижньому склепінні для двостінної (антрально-етмоїдальної) або тристінної (антрально-етмоїдально-бічної) декомпресії [34].

Чотиристінну декомпресію орбіти виконали Kennerdell і Maroon у 1982 р. в серії випадків, коли величина екзофтальму перевищувала 30 мм.

На початку 90-х років XX ст. популярною стала запропонована Goldberg трансорбітальна глибока латеральна декомпресія орбіти, в якій поєднувались трансорбітальний доступ зі сфеноїдальною декомпресією, описаною MacCarty.

У 1990 р. з метою декомпресії Olivari запропонував видалення параорбітальної жирової клітковини транспальпебральним доступом. Ця методика включає повне видалення позашкірної і часткове — внутрішньоорбітальної жирової клітковини. В описаних пацієнтів середній об’єм видаленої жирової клітковини становив 6,0 см3, при цьому величина екзофтальму зменшилась у середньому на 5,9 см3 [34].

Вищенаведені дані свідчать про пошуки оптимальних способів декомпресії орбіти і їх комбінацій, які б забезпечили максимальне зменшення екзофтальму, зниження внутрішньоочного тиску при мінімальних інтра- та постопераційних ускладненнях.

Узагальнені літературні дані щодо зменшення екзофтальму, частоти появи диплопії та інших ускладнень при проведенні різних видів декомпресії орбіти представлено в табл. 3 [33–36].

Leong et al. у дослідженні 4176 випадків декомпресій орбіти повідомляє, що частота ускладнень хірургічної декомпресії орбіти становить близько 9,3 % [37]. Проте реальні цифри можуть бути й вищі, оскільки багато авторів не повідомляють про наявність ускладнень при публікації результатів своїх досліджень, що охоплюють невелику кількість випадків; хірурги найчастіше застосовують такі техніки декомпресії орбіти, якими найкраще володіють, використовуючи при цьому різні (зовнішні, внутрішні, комбіновані) доступи.

Ґрунтуючись на опублікованих результатах вищеописаних основних методів лікування, їх перевагах і недоліках, а також беручи до уваги тяжкість та активність ОГ, на сьогодні EUGOGO (2016) визначає поетапний підхід до ведення цих пацієнтів, схематично поданий на рис. 1.

Перспективи в лікуванні

1. Медикаментозне лікування ОГ

Нові дослідження в розумінні патогенезу ОГ розширюють можливості консервативного лікування завдяки застосуванню моноклонального антагоніста IGF-IR тепротумумабу [38, 39].

Результати рандомізованого подвійного сліпого плацебо-контрольованого багатоцентрового дослідження Douglas et al. (2020) продемонстрували зменшення проптозу (–2,82 мм) у 83,0 % пацієнтів, які отримували тепротумумаб (10 мг на кілограм маси тіла для першої ін’єкції і 20 мг на кілограм маси тіла для наступних), порівняно з 10 % пацієнтів (–0,54 мм), які отримували плацебо (р < 0,001), зменшення показника клінічної активності (CAS = 0 або 1) — 59 % в групі пацієнтів, які отримували тепротумумаб, проти 21 % в групі плацебо, а також зменшення диплопії — 68 % проти 19 % відповідно [39]. Зовнішній вигляд пацієнтів обох груп до та після лікування подано на рис. 2.

Швидке скорочення показника клінічної активності й екзофтальму позиціонує тепротумумаб як перспективний препарат для лікування активної ОГ, проте сьогодні немає доказової бази про наявність ускладнень і віддалені результати після лікування цим лікарським засобом.

2. Хірургічне лікування ОГ

Стрімкий сучасний розвиток цифрових технологій невід’ємний від сфери медицини, що відкриває нові перспективи в діагностиці та лікуванні багатьох патологій, зокрема ОГ. Використання комп’ютерного 3D-моделювання на передопераційному етапі дозволяє вивчити морфологічні параметри орбіти, що потенційно можуть впливати на ефект декомпресійної хірургії і на зменшення екзофтальму, що зробить результати лікування більш передбачуваними [40, 41].

Kamer et al. у своєму дослідженні визначали морфометричні показники 140 орбіт за допомогою комп’ютерного 3D-моделювання на основі даних комп’ютерної томографії орбіт. Знайдено значне міжіндивідуальне коливання об’єму орбіти від 18,9 до 33,4 мл, об’єму очного яблука — від 6,0 до 10,1 мл, кута орбітального конуса — від 39,7° до 65,7°, тому при застосуванні стандартних підходів результати в різних пацієнтів можуть значно відрізнятися [41].

Отже, індивідуалізований підхід із попереднім вивченням морфології орбіти в кожному конкретному випадку може бути корисним для вибору методу оперативного втручання, доступу, а також планування необхідного зменшення екзофтальму.

Висновки

Підходи до лікування ОГ змінювались з часом завдяки розвитку науки і глибшому розумінню етіології і патогенезу цього захворювання. Нині оптимального конкретного методу лікування не визначено, проте вивчення ефекту нових лікарських засобів і застосування сучасних цифрових технологій у лікуванні ОГ видається досить перспективним. На сьогодні EUGOGO (2016) рекомендує поетапний підхід до ведення пацієнтів з ОГ залежно від її активності й тяжкості та впливу на якість життя пацієнта.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.

Список литературы

Kahaly et al. 2018 European Thyroid Association Guideline for the Management of Graves’ Hyperthyroidism. Eur. Thyroid. J. 2018. 7. 167-186. https://doi.org/10.1159/000490384.
Ross D.S., Burch H.B., Cooper D.S. [et al.]. American Thyroid Association guidelines for diagnosis and management of hyperthyroidism and other causes of thyrotoxicosis. Thyroid. 2016. Vol. 26. № 10. P. 1343-1421. doi: 10.1089/thy.2016.0229.
Ткаченко В.І. Аналіз поширеності тиреоїдної патології та захворюваності на неї серед населення Київської області та України за 2007–2017 рр. Міжнародний ендокринологічний журнал. 2018. Т. 14. № 3. С. 279-284. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Mezh_2018_14_3_14
Черенько М.С. Безпечність пульс-терапії глюкокортикоїдними гормонами у лікуванні ендокринної орбітопатії. Клінічна ендокринологія та ендокринна хірургія. 2018. № 3(63). https://doi.org/10.24026/1818-1384.3(63).2018.142675
Smith T.J., Hegedüs L. Graves’ disease. N. Engl. J. Med. 2016 Oct 20. 375(16). 1552-65.
Smith T.J., Janssen J.A.M.J.L. Insulin-like growth factor-I receptor and thyroid-associated ophthalmopathy. Endocr. Rev. 2019 Feb 1. 40(1). 236-67.
Tsui S., Naik V., Hoa N. et al. Evidence for an association between thyroid-stimulating hormone and insulin-like growth factor 1 receptors: a tale of two antigens implicated in Graves’ disease. J. Immunol. 2008. 181. 4397-4405.
Bahn R.S. Graves’ ophthalmopathy. N. Engl. J. Med. 2010. 362. 726-738.
Bartalena L., Baldeschi L., Boboridis K., Eckstein A., Kahaly G.J., Marcocci C. et al. The 2016 European Thyroid Association/European Group on Graves’ Orbitopathy guidelines for the management of Graves’ orbitopathy. Eur. Thyroid. J. 2016 Mar. 5(1). 9-26. doi: 10.1159/000443828.
Tanda M.L., Piantanida E., Liparulo L., Veronesi G., Lai A., Sassi L., Pariani N., Gallo D., Azzolini C., Ferrario M., Bartalena L. Prevalence and natural history of Graves’ orbitopathy in a large series of patients with newly diagnosed Graves’ hyperthyroidism seen et a single center. J. Clin. Endocrinol. Metab. 2013. 98. 1443-1449.
Mourits M.P., Koornneef L., Wiersinga W.M., Prummel M.F., Berghout A., van der Gaag R. Clinical criteria for the assessment of disease activity in Graves’ ophthalmopathy: a novel approach. Br. J. Ophthalmol. 1989. 73. 639-644.
Graves R.J. Newly observed affection of the thyroid gland in females. London Med. and Surg. J. 1835. 7. 516-7.
Von Basedow K.A. Exophthalmus durch Hypertrophie des Zellgewebes in der Augenhöhle. [Casper’s] Wochenschrift für die gesammte Heilkunde, Berlin, 1840. 6. 197-204; 220-228. Englische Übersetzung in: Ralph Hermon Major (1884–1970): Classic Descriptions of Disease. Springfield, C.C. Thomas, 1932. 2nd edition, 1939; 3rd edition, 1945.
Gerabek W. Enzyklopädie Medizingeschichte, S. 152. 2005; zuletzt eingesehen am 24. März 2008.
Hertz S., Roberts A. Application of radioactive iodine in therapy of Grave’s disease. J. div. 1942. 21(624); zuletzt eingesehen am 10. März 2008.
Bellows J.G. et al. Early clinical results of ACTH and cortisone in treatment of ocular diseases. Arch. Ophth. 1951. 45. 320.
Scheie H.G., Tyner G.S., Buessler J.A., Alfano J.E. Adrenocorticotropic hormone (ACTH) and cortisone in ophthalmology. Arch. Ophth. 1951. 45. 301.
Chandler G.N., Hartfall S.J. Cortisone and ACTH in exophthalmic ophthalmoplegia. Lancet. 1952. 1. 847.
Aterman K., Cope C.L. et al. Cortisone in exophthalmos: report on a therapeutic trial of cortisone and corticotrophin (ACTH) in exophthalmos and exophthalmic ophthalmoplegia, by a Panel Appointed by the Medical Research Council. 1955. 1. 6.
Bruwn J., Coburn J.W., Wigod R.A., Hiss J.M.Jr., Dowling J.T. Adrenal steroid therapy of severe infiltrative ophthalmopathy of Graves’ disease. Am. J. Med. 1963 Jun. 34. 786-95. doi: 10.1016/0002-9343(63)90087-1.
Bartalena L., Marcocci C., Bogazzi F., Bruno-Bossio G., Pinchera A. Glucocorticoid therapy of Graves’ ophthalmopathy. Exp. Clin. Endocrinol. 1991. 97. 320-328.
Smith T.J. Dexamethasone regulation of glycosaminoglycan synthesis in cultured human fibroblasts: similar effects of glucocorticoid and thyroid hormone therapy. J. Clin. Invest. 1984. 64. 2157-2163.
Smith T.J., Bahn R.S., Gorman C.A. Hormonal regulation of hyaluronate synthesis in cultured fibroblasts; evidence for differences between retroocular and dermal fibroblasts. J. Clin. Endocrinol. Metab. 1989. 69. 1019-1023.
Bartalena L., Marcocci C., Pinchera A. Treating severe Graves’ ophthalmopathy. Bailliere’s Clin. Endocrinol. Metab. 1997. 11. 521-536.
Prummel M.F., Mourits M.P., Blank L., Berghout A., Koornneef L., Wiersinga W.M. Randomised double-blind trial of prednisone vs. radiotherapy in Graves’ ophthalmopathy. Lancet. 1993. 342. 949-954.
Marino M., Morabito E., Brunetto M.R., Bartalena L., Pinchera A., Marcocci C. Acute and severe liver damage associated with intravenous glucocorticoid pulse therapy in patients with Graves’ ophthalmopathy. Thyroid. 2004. 14. 403-406.
Marcocci C., Bartalena L., Panicucci M. et al. Orbital cobalt irradiation combined with retrobulbar or systemic corticosteroids for Graves’ ophthalmopathy: a comparative study. Clin. Endocrinol. (Oxf). 1987. 27. 33-42.
Pinchera A., Bartalena L., Chiovato L., Marcocci C. Radiotherapy of Graves’ ophthalmopathy. In: Gorman C.A., Waller R.R., Dyer J.A. (eds) The Eye and Orbit in Thyroid Disease. Raven Press, New York, 1984. P. 301-316 117.
Bartalena L., Marcocci C., Manetti L., Tanda M.L., Dell’Unto E., Rocchi R., Cartei F., Pinchera A. Orbital radiotherapy for Graves’ ophthalmopathy. Thyroid. 1998. 8. 439-441.
Bartalena L., Pinchera A., Marcocci C. Management of Graves’ Ophthalmopathy. Reality and Perspectives Endocrine Reviews. 1 April 2000. Vol. 21. Is. 2. P. 168-199.
Donaldson S.S., Bagshaw M.A., Kriss J.P. Supervoltage orbital radiotherapy for Graves’ ophthalmopathy. J. Clin. Endocrinol. Metab. 1973. 37. 276-285.
Olivari N. Transpalpebral decompression of endocrine ophthalmopathy (Graves’ disease) by removal of intraorbital fat: experience with 147 operations over 5 years. Plast Reconstr. Surg. 1991. 87. 627-41.
Rootman D.B. Orbital Decompression for Thyroid Eye Disease, Survey of Ophthalmology. 2017. doi: 10.1016/j.survophthal.2017.03.007.
Tooley A.A., Godfrey K.J., Kazim M. Evolution of thyroid eye disease decompression-dysthyroid optic neuropathy. Eye. 2019. 33. 206-211.
Tyler M.A., Zhang C.C., Saini A.T., Yao W.C. Cutting-edge endonasal surgical approaches to thyroid ophthalmopathy. Laryngoscope Investig. Otolaryngol. 2018. 3(2). 100-104. Published 2018 Feb 26. doi: 10.1002/lio2.143.
Sellari-Franceschini S., Dallan I., Bajraktari A. et al. Surgical complications in orbital decompression for Graves’ orbitopathy. Complicanze chirurgiche in pazienti sottoposti a decompressione orbitaria per oftalmopatia di Graves. Acta Otorhinolaryngol. Ital. 2016. 36(4). 265-274. doi: 10.14639/0392-100X-1082.
Leong S.C., Karkos P.D., Macewen C.J. et al. A systematic review of outcomes following surgical decompression for dysthyroid orbitopathy. Laryngoscope. 2009. 119. 1106-15.
Douglas R.S. Teprotumumab, an insulin-like growth factor-1 receptor antagonist antibody, in the treatment of active thyroid eye disease: a focus on proptosis. Eye (Lond). 2019. 33(2). 183-190. doi: 10.1038/s41433-018-0321-y.
Douglas R.S., Kahaly G.J., Patel A. et al. Teprotumumab for the Treatment of Active Thyroid Eye Disease. N. Engl. J. Med. 2020. 382(4). 341-352. doi: 10.1056/NEJMoa1910434.
Kamer L. et al. Anatomy-Based Surgical Concepts for Individualized Orbital Decompression Surgery in Graves Orbitopathy. I. Orbital Size and Geometry. Ophthal. Plast. Reconstr. Surg. 2010. Vol. 26. № 5. doi: 10.1097/IOP.0b013e3181c9bb52.
Kamer L. et al. Anatomy-Based Surgical Concepts for Individualized Orbital Decompression Surgery in Graves Orbitopathy. II. Orbital Rim Position and Angulation. Ophthal. Plast. Reconstr. Surg. 2012. Vol. 28. № 4. doi: 10.1097/IOP.0b013e31824ddbfd.